Жив дід та баба, та була у них онучка, та жили вони край села. Та й унадилась до них лисичка-сестричка брати кури. Брала вона кури, брала качки, забрала й гуси. Не має вже чого брати.
- Давайте, - каже, - онучку.
Баба плаче, шкода онучки. Приходить дід:
- Чого ти, бабо плачеш?
- Та як же мені не плакати: приходила лисичка-сестричка: "Давайте, - каже, - онучку."
- Не плач, бабо, є у нас Сірко та Білко, то ми їй їх оддамо.
Приходить лисичка-сестричка, а дід і каже:
- Не оддамо ми тобі онучку! Єсть у нас Сірко та Білко, то ми тобі їх оддамо.
- Давайте!
Дід укинув Сірка та Білка у мішок та й каже:
- Я тобі піднесу до вітряка!
- Та й піднеси.
Коли дід доніс до вітряка він каже:
- Бери, лисичко-сестричко!
А лисичка каже:
- Пускай, дідусю, я їх і так зловлю!
Як вискочили вони з мішка, як потурились за лисичкою-сестричкою. Біжить лисичка-сестричка, не встигає ногами перебирати. Ускочила в нору та й питає:
- Ніженьки-голубоньки, що ви думали як тікали?
- А ми тікали та думали, щоб Сірко та Білко лиску не нагнав.
- Ну, то я вам золоті черевики куплю! А ви, вушка, що думали як тікали?
- А ми так і слухали, щоб Сірко та Білко лиску не нагнав.
- Ну, я так вам золоті сережки куплю!
- А ти, хвостисче-помелишче, що думав?
- А я так і плутався між ногами, щоб Сірко та Білко лиску догнав.
Розсердилась лисичка-сестричка та тиць хвоста з нори. А Сірко та Білко витягли лисичку, та принесли додому. Дід обідрав бабі на комір, а з хвоста помело зробив.